Боротися з фейками – справа невдячна. Агресивні фейкарі можуть і нахамити, і забанити. Досить було мені заперечити неймовірну кількість жертв підриву Дніпровської ГЕС, які не підтверджуються жодними свідченнями і розслідуваннями, як одна екзальтована жіночка заявила, що можливо мої батьки й підривали.
Людям хочеться перебільшувати жертви. І це не лише наша слабість. Бачимо це і в поляків. Але саме завдяки ексгумації волинських жертв в одному селі відшукали менше загиблих, ніж було заявлено, а в другому взагалі нічого не знайшли. Що буде далі – покаже час.
Режисерка Мирослава Сидор згенерувала за допомогою ШІ львівський дворик за Польщі. На мотузках висіла тогочасна дамська білизна. Я звернув їй увагу, що такого не могло бути: магістрат забороняв вивішувати білизну привселюдно. Сушили на стрихах або в спеціально обладнаних приміщеннях. Пані обурилася і заявила, що вона це сама бачила. Що бачила? Львівський дворик за Польщі, народившись у 1967-му? Ні, то вже був совєтський дворик з совєтськими майталесами. Відтак пані, яка вважає себе краєзнавцем, і ще до 2015 року на московитських сайтах, зокрема на сайті «Русское литературное эхо», публікувала «русскіє стіхі», мене забанила.
Ще один популяризатор опублікував розповідь про батярів і теж використав ШІ. Батяри в нього виглядали як гопники, що й видно було з реакції читачів. На мою заувагу, що старі львів’яни в спогадах писали про батярство як стиль життя, і що батяри, подорослішавши, могли потім і в сеймі засідати, і в університеті викладати, мені знову не повірили. Хоча це не був мій погляд, а свідчення сучасників.
Днями трапилося інтерв’ю пані Наталії Кривди – професорки Київського університету імені Тараса Шевченка, докторки філософських наук, голови Українського культурного фонду. Пані говорить багато слушних речей, розумних речей, часто доволі зворушливих, а при цьому, як у старому анекдоті «а тут я ще й бурячки посію», але сіє не бурячки, а лободу.
Раптом дізнаюся сенсацію: виявляється, Петро І заборонив «поливний» понеділок: «І от Петро Перший видає спеціальний наказ, що треба викорінити цю традицію в Малоросії, бо вона не відповідає настановам Синоду... Ну, красиво сформульовано у Петра Першого... Навіть фольклорна традиція обливати водою, те, що нас відрізняє від інших, навіть це було заборонено».
Тут дві нісенітниці. Перша: правильно казати не «поливний», а поливаний. А друга: ні Петро І, ні жоден із царів ніколи не забороняли поливаного понеділка. Не розумію, навіщо було таке щось вигадувати. Так, Церква його критикувала, як і будь-які інші поганські звичаї, але що вона могла зробити?
Пані при цьому наголошує, що це наш український звичай, але насправді він не лише наш, а й польський, угорський і словацький.
Далі вона переконує, що поливати можна було лише тих дівчат, «на яких ти мрієш потім одружитися... чужих дівчат не можна обливати, це вже хуліганство».
Ця вигадка теж нічим не підтверджена, бо у всіх етнографічних свідченнях поливали всі і всіх: хлопці – дівчат, дівчата – хлопців. Навіть цілими відрами, про що писала тодішня преса.
«Була то сваволя загальна – як серед простого народу‚ так і серед вищого суспільства‚ – писав очевидець XVIII ст. – По понеділках чоловіки обливали жінок‚ а по вівторках жінки – чоловіків. Подекуди жінки це задоволення продовжували ще на кілька днів».
Та найбільший кринж звучить далі: «В Києві наприкінці ХІХ століття ганебним вважалося ходити в національному одязі. Тебе могли оголосити повією і заарештувати, якщо ти йдеш по центру міста. Причому соціальний статус не має значення».
Мабуть, важко було заґуґлити світлини того часу, де українки не просто прогулюються містом у народному одязі, а ще й відвідують фотосалони. Чи проблемно було поглянути на світлини Олени Пчілки, Лесі Українки, Людмили Старицької? Олена Пчілка навіть видала у 1876 році дослідження «Український народний орнамент», де навела понад 300 зразків вишитих узорів. І це в час дії Емського указу.
Цікаво, яким чином пересувалися Києвом хористки Микола Лисенка, адже виступали вони у вишиванках.
А чи могло таке бути, що заборонили в Києві, але не заборонили в Полтаві? Звісно, ні. А що ми бачимо на знаменитому фото учасників відкриття пам’ятнику Котляревському у 1903 році? Там є кілька чоловіків, очевидно «сутенерів», у вишиванках і одна, вірогідно, «повія» – Ганна Барвінок. Та є й інші світлини з того свята, де фігурують уже не лише культурні діячі, а маси народу, і серед них повно жінок і дівчат у вишиванках. Там уже «повій» ціла громада.
«Тодішні київські поліцаї, за винятком осіб вищого начальства, майже стовідсотково були люди українського походження і для них великий український вияв був чимось своїм, рідним», – згадував Максим Славинський. І справді, ніколи не було зафіксовано переслідування через вишиванки. Це часто було буденне вбрання селянок, якими повнилися всі базари.
Однак пані не вгаває. Заборону вишиванок вона поширила ще й на Совєтський Союз. «Скрізь візуальний образ людини у вишиванці був заборонений, не можна було по вулиці ходити фактично у вишиванці». І виділяє як виняток мультфільми про козаків, які у футбол грали.
Доведеться навести моє випускне фото з 1973 року. У цій вишиванці я ходив на пари, а в тому ж таки році разом зі ще двома станіславівськими художниками у вишиванках об’їздили ми кілька музеїв: у Києві, Каневі, Полтаві, Черкасах, Чернігові і Дніпрі. Так, на нас дивилися зачудовано, але робили компліменти. Ще би! Троє бравих молодиків з козацькими вусами – небуденна зустріч. У Полтаві в ресторані запитали: «Мальчікі, а ви с какова ансамбля?»
То де, питаю, була заборона?
Коли пані професорка розповідає про злочини московитів на окупованих теренах і каже про нищення не лише українців, а й греків і кримських татар саме як громадян України, я погоджуюся. Але коли чую про гагаузів... Це вже надмір. Українські гагаузи не перебувають на окупованій території і завжди були проросійськими.
Тобто вчена, яка послідовно виступає проти фейків («Не можемо використовувати фейки, бо фейк це брехня»), сама ж продукує фейки.
«Міф не можна спростувати, – каже вона, – але можна запропонувати більш привабливий міф». І пропонує витісняти ворожі міфи нашими. Очевидно, такими, як про Сірка в Сорбоні? Це ж вигадав теж не вуйко з полонини, а професор.
І тут же в іншому інтерв’ю виголошує цей «привабливий» міф: «Сотні тисяч наших композиторів, письменників лежать розстріляними».
Сказати, що це перебір – надто скромно. Які сотні тисяч? Я збираю з юності дані про розстріляних літераторів, тобто про всіх взагалі, хто умовно може належати до письменників, як то прийнято вважати в європейських літературних енциклопедіях, де наведено біографії також етнографів, філософів, істориків, видавців і т. д. Усіх цих жертв, з композиторами включно, буде до двох тисяч. Тобто правильно було б сказати «тисячі», але не сотні тисяч.
Перебільшення жертв викликає лише кпини нашого ворога.
Наприкінці хочу зауважити, що пані, яка так пристрасно розповідає про важливість бути українцем, підкреслювати у всьому свою ідентичність і все українське, вживає російські імена навіть щодо своєї родини. При цьому гаряче обурюється мультфільмом «Маша і мєдвєдь». Але рідна Маша – ета другоє?
27.05.2026